Чорна, як колода, хмара вискочила зненацька – високий і уривчастий правий берег Дністра ховав її до останньої хвилини. Про «веслувати до берега» не було й мови – не встигнемо до початку зливи. Та й ліньки. Тому позакутувалися у дощовики, понакривали речі і дістали пляшку. Гроза завзято поливала світ більше години, а потім здрібніла до нудної мрячки. Ночівля накривалася. На розквацяному березі ставити намет – справа невдячна. Альтернативою залишалася ніч на воді. Але альтернативою сумнівною – на дні човна також булькало.

«Альо, туристи, пливіть сюди!» – фраза пролунала над водою у мить, коли ми зрозуміли, що спати нині не доведеться. Під майже вертикальною стіною берега білів зарослий верболозом вузенький пляжик. А посеред нього стояв сухий і теплий намет, розкинутий до початку грози. В комплект входили одне яскраве вогнище, штук десять донок і двоє рибалок. Здоровенні хлопи років по двадцять п’ять непривітної зовнішності, але з добрими сільськими очима. Андрій одним ударом міг вбити теля, а Сашко мав на обличчі шість рваних шрамів. Ми порозумілися з півслова, і от – розкошуємо під чорним зоряним небом. Наша казьонка і консерви гармонійно доповнили їхній самогон, сальце і овочі. А дощ скінчився.

Через якусь нечітко визначену кількість перехилених доз алкоголю мова прогнозовано перейшла з політики на жінок.

- А як це ви, пацани, дев’ять днів на воді – і без баб? - підозріло спитав Андрій.
- Дрочимо! - нервово пожартував Боцман.

Пояснення влаштувало риболовів. Але вони продовжували вголос переживати за наші розпухлі сіменники. У якусь мить просто з річкового плеса полинув монотонний спів. Ідея спалахнула в очах наших рятівників – вони зірвалися на рівні ноги і почали волати: «Стьопа! Сюда! Бєгом!».

Співав і справді місцевий дяк Стьопа. Він надавав послуги культу кільком ближнім селам на обох берегах ріки. Посеред Дністра у човні тієї ночі він опинився, бо якраз плив з якихось хрестин – із села на ситуативно нашому березі. Стьопа причалив і зрадів випивці й компанії так, як вміють тішитися цим нехитрим бонусам лише сільські дяки. Літ Стьопі було небагато – може, з 22. Але в нього був життєвий досвід – він вчився у Львові – в ПТУ чи в семінарії. «Пацани, а ви знаєте пісні групи «Крєматорій»? - обережно спитав Стьопа, вочевидь згадавши богемний львівський період. Ми знали. Концерт-вітання розпочався.

«Значить так, у пацанів біда – вони дев’ять днів без баби. Тому зараз ти нас перевезеш у село, ми там сходимо до Гальки по-бистрому. А потім закинеш нас назад. Ясно?», - коли Стьопа дійшов до кондиції, Андрій із Сашком виклали йому свій план. Стьопі все було ясно. Двоє членів нашої команди вже хропли у наметі, тож в благодійний секс-тріп на підтримку потенції туристів-водників довелося вирушати нам із Боцманом. П’ятеро людей у плоскодонці – нетверезий гондольєр, котрий співав щось про «ми живем для того, чтобы завтра сдохнуть», двоє купідонів і двоє делегатів спортивних товариств перетинали Дністер – вони пливли назустріч коханню.

Боцман недбало повернувся і випав із човна при самому березі. Він вимазався мулом по самі очі, а я уявляв, чим можна заразитися від Гальки – словом, коханцями ми були ще тими. Хлопаки сказали чекати їх у якомусь провулку і зникли. Ми стояли, як придурки, посеред чорного села і мовчали. Гальки не хотілося. Хотілося випити, повернутися до вогню, заснути. Але ми б самі навіть не вийшли з тієї чорної дупи. Місяця не було, в хатах не світилося, а вуличні ліхтарі, якщо вони колись існували, давно спиляли і здали на брухт. Навіть собаки не гавкали. Лише Стьопа десь далеко-далеко у своєму човні перейшов на репертуар «Кіно».

- Боцмане, а на х... воно нам треба? - нарешті спитав я.
- Та невдобно якось – пацани такі щирі. Як відмовимося, подумають, що ми підари, - філософськи пояснив Боцман, витрушуючи з голови шматки засохлої глини.

Гальки в селі не було. «В місто поїхала, - з сумом сказали амури. – Зате ми розбудили барменшу, вона відкриє бар». Асортимент був скромний – пиво, морозиво і магнітофон. Лише людина, яка прожила дев’ять днів на човні – під сонцем і дощем, на тушкованці й гречці, на горілці і грибах – може уявити собі весь спектр наших відчуттів. Ми сиділи на справжніх стільцях за справжнім столом і запивали морозиво теплим Микулинецьким. Андрюха з Сашком переживали своє сутенерське фіаско. Боцман осипався сухими водоростями. Я провітрював ноги. Барменша спала на ляді. В магнітофоні співала Валєрія.

- Боцмане, от ти багато літ прожив, скажи, а щастя – воно так виглядає? - спитав я.
- Приблизно так.