Дітьми, надибуючи на дорозі переїханих машинами тварин, мали для цієї оказії захисний обряд. Була й приповідка: «Не дивися та за сіре держися». Мерщій шукали на одязі сірий клаптик, хапались за нього й заплющивши очі давали дьору. Потім довго каралися, що залишили неживі тільця напризволяще.

Дорослою марно шукала в етнографічних працях схожі забобони. Жодне джерело не згадувало, що оберегом від споглядання наглої смерті може бути сірий колір чи біг наосліп. Лише в новелі російської акторки Ринати Литвинової знайшла, чому не варто дивитися на збитих котів і собак на дорозі: споглядання мертвого старить.

Значення сірого кольору це не пояснило, але загалом думка здалась мені слушною. Страшно навіть уявити дитину, яка б протягом короткого часу побачила всі мертві тіла, які судилися їй за життя. Пташки, собаки, рідні, старі, хрущі, молоді, вужі, випадкові, з фільмів, нічних жахів та кримінальної хроніки.

Уявляю собі ту дитину вичахлим, зморщеним ельфом із вибляклим дротяним волоссячком, вицвілими калабаньками очей і трагічним пошерхлим ротом. Нещасне створіння жило б іще багацько років. Але ці роки скидалися б на довжелезну смужку зіжмаканої фольги. Й ця сухозлітка не прикрасила б жодного карнавального вбрання і не перетворилася на святкову гірлянду, бо хоч скільки її рівняй, катастрофічні брижі не розгладяться.

Мабуть, у дитинстві оте «не дивися та за сіре держися» нашепотіли нам Янголи-охоронці. Бо людському імунітету навряд чи властивий такий потужний інтелект. Імунітет може хіба що прища на тілі викохати. Але вбезпечити від старіння – навряд.
Так складалося, що нежива плоть становила для нас загрозу лише поза бабиним подвір’ям. Коли ж трагедія траплялася на своїй території, споглядання мертвого нічим не загрожувало. Навпаки. Воно тренувало наші душі. Тому на бабиному подвір’ї Янголи в товаристві хирлявого імунітету мовчки курили бамбук, спостерігаючи за старанними фізичними вправами наших юних душ.
Вряди-годи біля хати передчасною смертю гинули горобці. Якщо вдавалось видерти їхні трупики із пащеки лагідної, але спритної Мурки, ми з сестрою ретельно облаштовували перехід пташок у іншу форму буття, справляючи бучний похорон.

Лапки обмотували ганчір’ям, імітуючи капці, й запинали горобця в хусточку. Хитали головами й казали, що пташка, «мов жива». Так придумала казати сестра. Я лише гостювала в баби, а вона там жила. Тому краще знала, що потрібно говорити за такої нагоди, бо вже бачила, як ховають навсправжки.

З картонної коробочки ми робили для горобця труну. Коробочку ставили на дошку, прикрашену поцупленими з бабиної шафи празниковими рушниками і з плачами рушали траурною процесією по периметру подвір’я. Плачі були рясні та щирі. А співаний похоронний марш відчайдушно імітував фальшиві труби сільського духового оркестру.

Треба віддати належне нашій бабі. Якщо вона й помічала празникові рушники під пернатим небіжчиком, то лише погрожувала нам здалеку кулаком. В процес не втручалася, поважаючи наші почуття і враховуючи сакральність події.

Перепадало аж тоді, коли, присипавши «труну» і встромивши в горбочок хрестика, ми сторожко вилазили з-під куща жасмину, оббираючи з празникового рушника пір’я та реп’яхи.

Вперше я побачила справжній похорон, коли померла моя прабаба. Щоб не плуталися під ногами, нам із сестрою наказали погуляти на березі. Ми стрибали по купинах і тренувалися плакати. Це нам добре вдавалося, бо прабабцю було шкода. Надто, що останні роки вона й сама нагадувала дитину.

Та зайшовши до хати попрощатися, я не змогла не лише заплакати, а й зрушити з місця. Погляд завис, зачепившись об чорні шнуровані черевики, в які були взуті маленькі прабабчині ноги. За моєї пам’яті вона ніколи таке взуття не носила. В кращому разі на прабабі були потерті капці з притоптаними задниками.

Прабабу звали Оленою і за життя вона носила пелехату спідницю в дрібні квіточки на зеленому полі. Ми ще й дражнилися: «Баба Олена – спідниця зелена!»
«Якби хоч краєчок спідниці побачити», - думала я. Але, мов на зло, прабаба була ретельно накрита білим мережаним покривалом, з-під якого стирчали лише ці черевики.

Черевики були ідеальні, мов дзеркало: без жоднісінької зморщечки і порошинки. Дивилась на них і боялася глянути на сухеньке прабабине личко. Думала, мене дурять і хочуть, щоб я оплакувала чужу прабабу.

З того першого свого людського похорону запам’ятала лише чужі, як я вважала, черевики й похоронний марш із різким брязканням тарілок, від якого судомило вухо. Недосвідчена душа не благословила тоді мене жодною сльозою.
Згодом довідалася, що страшний марш, який лунав по прабабі та по інших пташках, собаках, рідних, старих, хрущах, молодих, вужах, випадкових, з фільмів, нічних жахів і кримінальної хроніки, написав автор красивезних вальсів. І коли той марш лунає не окремим шматком у виконанні сільського оркестру, а разом із рештою сонати у виконанні доброго піаніста, то можна слухати його хоч щодня. І не старіти.