Дівчинка з’явилася на порозі лікарняної палати і спокійно пройшла до вільного ліжка. Вона не боялася того, що буде завтра. Знала : від вагітності її будуть лікувати. І обов’язково вилікують.

Коли сусідки по палаті запитали її про вік, вона відповіла: п’ятнадцять з половиною. Ця половинка додавала упевненості.
Дівчинка думала, що все якось само собою вирішиться. Прокинешся – а вже нема проблеми!

Отак прокидалася вдома майже п’ять місяців. Не вірила, що може вирости живіт. І він, справді, наче й не ріс – то навіщо ж маму турбувати?

Одного дня в животі раптом щось запульсувало. С тих пір почалося… Вона і дихання затримувала, і прес качала, і живіт рушником підперезувала: щось робиться, нею неконтрольоване! Вона обурилася: підвищену температуру люди навчилися збивати, проти ангіни – припарки-інгаляції – і нема її! А це що таке?!

Якось ішла повз ятки з виробами народних ремесел, зупинилася біля російських матрьошок. Одна наче на неї схожа. Про ту крихітну "матрьошку", що під светриком пульсувала, старалася не думати. Це хвороба, умовляла себе, це тільки хвороба.

Батьки не терпіли її обранця. Він називався Вова, і не смійте звертатися Володя. Для Вови оте друге імення звучало підозріло культурно та інтелігентно. А він це не любив. Мама трудилася провідницею, батька не знав. Була ще молодша сестра, її батько теж був невідомий.

Чому потягся до відмінниці Наталі – а хто його зна? Може, цікаво було, як воно з відмінницею – так само, як з тридцятирічною Люською з їхнього під’їзду?..

А Наталка своє "кохання" могла порівнювати хіба що з фільмами. Їй дуже хотілося бути досвідченою і такою ж винахідливою, як оті кіногероїні.

Якось увечері взялася Вову "зваблювати" – ну, отак, як у кіно. Почала його цілувати і обгорнула однією ногою – правою. А лівою вона не вміла! Пробувала перед дзеркалом: не виходило.

А правою ногою – вийшло. Та трохи не те, чого прагнула. Перестаралася з позиціями, сама не зрозуміла, що було й до чого. Але – щось-таки схоже з кіношною любов’ю! От тільки – де ви бачили, щоб героїня на екрані вовтузилася з презервативом? Це ж зовсім і не кохання буде, а щось буденне і не практичне. Наче мама докучає: одягни шкарпетки – підлога холодна!

У всьому, що сталося, а потім і з’ясувалося, Наталка зовсім не винуватила Вову. Виправдати його перед батьками, звичайно, не посміла, а собі твердила: він не винен. То все… кіно!

Тепер ось доведеться в лікарні полежати. А все через Марію Петрівну, то вона мамі очі на доньку відкрила: гляньте, у Наталі живіт росте. А можна ж було ще до школи побігати, ще ж тільки п’ять місяців! І майже нічого не видно.

Ні, вчителька вчинила порядно: не розповіла навіть директору. Наталя в лікарні – у неї апендикс, все! Потім принесе законне звільнення від уроків фізкультури.

А ось Вова… Батьки так старались: лікарня – найдальша, подружки хочуть провідати – ні-ні, там карантин! Мама навіть відпустку у своїй фірмі не взяла, щоб із донькою побути. Їй здавалось: варто лише натякнути про вихідний – всі здогадаються, що й до чого…
А Вова взяв та й провідав – не один, а з другом. Щоб у дорозі було не нудно! Наступного дня вся школа знала…

Уперше Наталі стало страшно, коли з’явився перший біль. Він був таким сильним, що ніжний пушок на дитячій спині піднявся дибки.
Сусідки по палаті заніміли у безпомічному чеканні. Хіба кому буде спокійно, коли поруч таке? І не підійдеш, і не утішиш, і не торкнешся бунтівного живота… Всі боялися віддавати свою ласку маляті, яке убивали всім миром: і відмінниця з хуліганом, і провідниця з фірмового вагону, і інша мама – теж "фірмова"… І тато Наталі, який, попри сумніви, так і не дав медикам команду "відбій". Ті продовжували морочитися із штучними пологами. Батько, прикипівши до своєї іномарки, задер голову на вікна. З боку здавалося, ніби в небо молиться.

Молоденька лікар жаліла Наталю. Принесла їй шепіт заспокійливих слів, клала руку на липке, сплутане волосся. Гладила породіллі голову, але це була не мама. Мама чекала фіналу на роботі.

Уже пішла друга доба недитячих випробувань. І добра лікарка давно мала бути вдома: уже не її зміна. А мама і досі була далеко. Лиш допитувалася в чоловіка, якого підпирала машина: ну як?.. Він таки справді молиться, вирішили жінки з палати.

Матка і досі не відкривалась. Дівчинка терпіла. А на третю добу захрипіла знавісніло: «Вилазь, ну, вилазь же, гад!..» І безтямно дивилася на рухомий маленький животик. А малюк з ТОГО БОКУ у відчаї хотів їй допомогти: аби лиш не кричала, не сердилась на нього. Аби полюбила його хоч одну хвильку – перед смертю…

І раптом вона заволала щось, нечуване досі: «Стійте, підождіть! Я передумала! Хочу народити потім, як усі! Татку, скажи їм, скажи!..».

Крики падали батькові на голову, плющили авто, воно було більше не спроможне підтримувати людину… Батько впав на коліна прямо у снігову багнюку, а мобілка все тріскотіла безугаву: коли ж він буде вдома?..

МАШИНУ СМЕРТІ ЗУПИНИТИ ВАЖКО. ОСОБЛИВО, КОЛИ ДУМАТИ, ЩО ЗРОБИТИ ЦЕ НЕМОЖЛИВО.

На четверту добу лікарям дійшло нарешті, що сама вона не народить ніколи. Ввели наркоз. Дівчинка затихла у вибоїні забуття. А дитину видавили скрученими простирадлами. Хто народився – казати не хотіли. Хтось вирішив, що так забудеться швидше… Постаріла породілля усе допитувалася про це, і навіть дала санітарці першого в своєму житті хабара – усі свої продукти, щоб тільки дізнатися, хто народився.

Щоб дати йому Ім’я…